В індійців помітних успіхів в астрономії — на відміну від математики — не було; пізніше вони охоче перекладали і коментували грецькі твори. Найбільш ранні відомості про знання індійців у галузі природничих наук належать до епохи Індської цивілізації, що датована III тисячоліттям до н. е. У ведичну епоху в Індії Всесвіт вважали розділеним на три різні частини: небо, небесний звід і Землю, про що свідчить ведична література тих часів. Вчені Індії, на відміну від вавилонських і давньокитайських, практично не цікавилися вивченням зірок і не складали зоряних каталогів.

У V столітті н. е. астроном і математик Аріабхата висловив припущення, що планети обертаються навколо своєї осі. Він також правильно пояснив причини сонячних і місячних затемнень і передбачив декілька майбутніх затемнень. Його погляди викликали обурення правовірних індуїстів, до яких приєднався навіть Брахмагупта.

Послідовники Аріабхати говорять, що Земля рухається, а небо спочиває. Але на їхнє спростування було сказано, що якщо б це було так, то каміння та дерева впали б з Землі …

Серед людей є такі, які думають, що затемнення викликаються не Головою [дракона Раху]. Це абсурдна думка, бо це вона викликає затемнення, і більшість жителів світу говорять, що саме вона викликає їх. У Ведах, які є Слово Боже, з вуст Брахми йдеться, що Голова викликає затемнення. Навпаки, Аріабхата, ідучи наперекір усім, з ворожнечі до згаданих священним словами стверджує, що затемнення викликається не Головою, а тільки Місяцем і тінню Землі … Ці автори повинні підкоритися більшості, бо все, що є у Ведах — священне.

Хоча після мусульманського завоювання (XI століття) наука в Індії занепала, деякі великі наукові досягнення у XII столітті належать Бхаскара II.